Пригадую, колись ходив я по хаті за матір'ю і, чіпляючись за спідницю, канючив хліба.
Стояв на той час у нас на кватирі щотинник, дід Калиньонок, той самий, що завжди намірявся одрізати мої уши або забрати мене в торбу й занести до руських.
Він саме тоді сидів на лавці, розбирав свою щотину й, одставляючи губи, передражнював мене:
— Ма-мо, дайтэ хлы-ба!.. Эхъ ты, мазепа!
— А ви — кацап! — огризнувся я.
Любив я дуже ті дні, коли дома у нас збиралися гості. Бувало це більше в яке-небудь свято, а иноді — хоч, правда, дуже рідко — і в будні. До душі були мені ті дні через те, що мій батько, такий невеселий та смутний у робочі дні, випивши з родиною скілько чарок горілки, робився говіркий, веселий та співучий.
Під такий час і мені частіш приходилось побачити батькову ласку до себе. Погладить, бувало, мене по голові своєю мозолястою рукою та й похвалить перед людьми.
— Це, — каже, — буде в мене міністер.
„Міністер, то й міністер, — думав я в такі хвилини, — сами, тату, знаєте, та на що-ж ото ви йому печете иноді таких гарячих лящів!..“
Потім ставало мені радісно, і про лящі я швидко забував. „Знать так уже на світі ведеться, — думав я, — що й міністрам, коли вони ще малі, приходиться під гарячу руч покоштувати і лящів, і буханців, і товчеників, і всяких инших ласощів“,
І все-ж мій батько здавався мені найкра-
32
