ляти найдалі голову, дожидаючи, що батькова рука зараз упіймає мене за ухо. Проте батько мій тільки зітхнув і тихо промовив:
— І я, сину, мазепа.
„Еге, — думаю собі, — то це значить не велика ще біда, коли не тільки я, а й тато мій мазепа“.
Розговорившись далі, я довідався, що не тільки що я та батько, а й усі наші хатні, всі родичі, сусіди — всі мазепи.
Потім я сам собі загадався. Пригадую всіх людей, яких тільки бачив коли, та й міркую собі — хто з їх буде мазепа, а хто ні.
— Тату! — знову звернувсь я до батька, — а Сруль Савчин?
— Що таке — Сруль Савчин? — питає мене батько.
— Сруль — мазепа чи ні?
— Сруль — жидиня, — одмовляє батько і знов починає говорити щось до матери.
— А чого-ж він — жидиня? Кажіть! — пристаю я до батька.
Батько сказав мені, щоб я одвязався од його душі, а то одлатає. Я тоді зітхнув і замовк. Скоро в моїх очах од зірок затремтіли довгі срібні голки. Потім зірки стали чи танцювати, чи гратися в хрещика. А далі все забув.
Прокинувся вже я ранком на полу, в хаті, зразу став думати, що мені треба шось пригадати.
„Ага! — здумав я, — мазепа!“ — й усміхнувся.
Після того не раз приходилося мені чути теє слово, та вже ніхто не заганяв ним мене на слизьке, як було то перший раз.
31
