Всі змовкли, прислухаються.
|
|
Вороному коню
Гей, та й на гриву схилився.
Здавалось, через сад з панського будинку хтось свій, рідний подавав до людей голос.
Шелест пішов поміж людьми.
— Нашої! по-нашому!.. — зашуміли радісно і через рівчак один по одному шугнули в сад; зашелестіли поміж кущами і змовкли, притаїлись.
Мати заздро́ подивилась їм услід, проте сама не пішла — було чогось ніяково.
А голос рідний, бадьорий, немов розірвавши якісь пута над собою, струсивши, скинувши якусь вагу, вирвався могутній і вільний і соколом полинув над рідними полями.
Стоїть мати одна на майдані, радіє — впізнала:
— Ти-ж мій голубчику!.. Ти-ж мій соловеєчку, синочку мій коханий, дорогий… — стиха приказує вона сама собі і сміється, й радісно руки ламає, і витирає рукавом сльозу, що котиться, як горошина, по зморщеному лицю.
Як поїхав козаченько
Та й у чистеє поле…
Гей!.. аж там бідна дівчинонька
Пшениченьку поле…
І здавалось, проясніло поле за селом, привітно осміхнулись хатки — підсунулись ближче…
Тріснула гілка, в саду щось гупнуло; забубонів стиха чийсь сердитий голос. У різних кінцях саду загавкали собаки й трохи згодом лунав чийсь грубий голос:
