Стоїть мати в гурті, не ворухнеться, — очі широко одкрилися, лице напружене: здається — хоче щось упіймати ухом знакоме, рідне.
А звуки, такі лагідні й привітні до когось, линули кудись мимо, до неї суворі й німі.
„Ольга, я тебе любив“ — механично шепчуть її губи перехоплені слова, сама кліпає очима, з мукою шукає якогось таємного в цих словах змісту.
— Молодчина Семен!.. от так Семен!.. січе й руба — не вважає на панів, — хвалили артиста, коли після кількох арій замовк його голос у саду…
— От коли-б до його та чабана Микиту! Тоді хай-би послухали!
— Таке ти й скажеш! — промовив другий голос, — що-ж він співав-би з Микитою? хіба — „Ой, по горі вівчар вівці зганяє“?
Всі засміялись.
— Ну що-ж? — огризався перший голос, — а то співає щось таке, що чорт в йому й толку добере.
— Попрохай, Гаврило, хай він тобі заспіває твоєї, — жартували з ним.
— Чого-ж, — коли-б заплатив сто карбованців, заспівав-би й по моєму! — уперто доводив своє перший.
— То чого-ж — продай, Гаврило, волики та найми Семена, хай і тобі заспіває.
Гаврило сердито плюнув у темряві.
Панський гомін у саду затих, забринчав знову стиха рояль і незабаром приєднавсь до його Семенів голос. Мотив був якийсь знакомий, хоч слів пісні не можна було зразу впіймати.
