голос. — Чи днів-же хоч зо три був він дома, чи може тільки вночі, як спить — тоді тільки й бачила його?
— Чого-ж не бачила?.. бачила, дякувати богові, — якось ображено одповіла жінка. Далі, перегодя, додала з погордою: — не цураються люди, то й слава богу.
— Звісно — у його своє діло, а в нас своє, — устряв у розмову инший голос. — Чого він не бачив тут у селі, щоб день-у-день сидіти тут? Одрізану скибку хліба скільки не тули, кажуть, — вже не приросте.
Жінка хотіла щось одповісти, проте тільки зітхнула й замовкла.
— А чи правда, тітко, що вашому Семенові дарували в городі золоті та срібні дарунки? — спитав хтось. Далі з усіх боків жінку почали сіпати запитуваннями: чи правда, що Семена сам царь слухав? що він, як виходить співати — надіває золоту одежу? що платять йому за кожну пісню по сто карбованців?
Жінка повеселішала, мов оджила. Вона охоче розповідала про все, що вдалося випитати од сина. Смуток, що спливав часом у неї в очах, ховався й лице сяяло гордощами.
Високо над садом, здавалось, під саме небо жайворонком шугнув із зелення чистий, як криця, викоханий та випещений, оперний тенор і високо над хатами полинула якась арія.
Розмова під садом увірвалась, усі замовкли.
…Тебе одной я посвятил
Рассвет печальный жизни бурной…
Чужим, далеким смутком розстелявся голос, тремтів невідомими сльозами-іскрами.
