Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 1 (1927).pdf/31

Цю сторінку схвалено

вже не дійду я. Через велику силу приволікся я до матери, сів коло неї й головою тихо схилився їй на коліна. Зразу став почувати, що в ногах щось гуде — мов рій комарів, а на очі мов хтось нарошне натягує вії. Потім стало ввижатися все, що бачив я вдень, і найясніш усього виплив Сашко на своєму дивному возикові.

— Тату! — зразу піднявши голову, питаю я батька, — що то таке — мазепа?

— Що кажеш? — питає, дивуючись, батько.

— Яка то є — мазепа? — питаю я знову.

— Яка мазепа? — осміхається батько, — отака-ж і є мазепа, як оце ти.

— Яка-ж я мазепа?.. я — хлопець Панас! — не згожуюсь я.

— Ти хлопець Панас, та ще й мазепа, — одмовляє батько.

„Значить, так! — думаю собі — не збрехав Сашко“.

— Чого-ж я, тату, мазепа? — допитуюсь я.

— Того, що мазепа! — коротко одмовляє батько.

— Того, що я не вмію говорити так, як Сашко? — помагаю я батькові.

— Того-ж самого, — згожується він.

— А ви, тату, вмієте говорити так, як Сашко — ви не мазепа?

Мати злегенька бринькнула мене по губах рукою:

— А хіба-ж так можна, лобуряко ти, казати на тата! — промовила вона.

„Хто-ж його знав, — собі на думці, — що мазепа буває тільки маленька“, і вже став одхи-

30