вже не дійду я. Через велику силу приволікся я до матери, сів коло неї й головою тихо схилився їй на коліна. Зразу став почувати, що в ногах щось гуде — мов рій комарів, а на очі мов хтось нарошне натягує вії. Потім стало ввижатися все, що бачив я вдень, і найясніш усього виплив Сашко на своєму дивному возикові.
— Тату! — зразу піднявши голову, питаю я батька, — що то таке — мазепа?
— Що кажеш? — питає, дивуючись, батько.
— Яка то є — мазепа? — питаю я знову.
— Яка мазепа? — осміхається батько, — отака-ж і є мазепа, як оце ти.
— Яка-ж я мазепа?.. я — хлопець Панас! — не згожуюсь я.
— Ти хлопець Панас, та ще й мазепа, — одмовляє батько.
„Значить, так! — думаю собі — не збрехав Сашко“.
— Чого-ж я, тату, мазепа? — допитуюсь я.
— Того, що мазепа! — коротко одмовляє батько.
— Того, що я не вмію говорити так, як Сашко? — помагаю я батькові.
— Того-ж самого, — згожується він.
— А ви, тату, вмієте говорити так, як Сашко — ви не мазепа?
Мати злегенька бринькнула мене по губах рукою:
— А хіба-ж так можна, лобуряко ти, казати на тата! — промовила вона.
„Хто-ж його знав, — собі на думці, — що мазепа буває тільки маленька“, і вже став одхи-
30
