— Ах ти-ж, вражий соловейку, — шкодувала тихо молодиця. — Це, бач, викорчували старий вишнячок, а в молодняку не схотів… погордував…
— Вони вередливі, я тобі скажу, ці солов'ї.
— Ходім лиш до вечері, — промовила вона зітхнувши.
— Я довго й боявся — таки переманили вражі пани! — зітхнув і Панас, підводячись із тину.
Глянув ще раз на панський сад, на село: по селу дрібненькі, рідкі та низенькі садки, як бур'яни; у панів — як на вибір: дерево густе та кучеряве, як ліс. Здавалось, що й дерево позлазилось із усього села на панські роскоші.
Панас похитав головою:
— Та й де оте ти бачила, щоб він тут остався, коли під боком таке царство й панство…
В темній гущавині сада розсипаються тихі, меланхолійні звуки рояля і разом із духом коханих троянд вилітають за сад, що глибоким ровом одгорожено од селянських хат. Під садом товпляться темні силуети селян, вільно гомонять у вечірній тиші.
— То й довго прогостює він у вас? — питає цікавий чоловічий голос у жінки, що, згорнувши на грудях руки, стоїть серед гурту.
— Не можна йому довго, — діловито, проте з схованим легеньким смутком казала жінка, — оце завтра поїде до панів у Боровики, пробуде там, казав, днів зо три, а там заїде додому, візьме свої пакунки, та й на станцію поїде.
— Приїхав до матери в гості, а мати, мабуть, мало й бачила його? — допитувався той-же
