Зразу з її обличчя спливли, мов водою змиті, хатні невсипущі клопоти, а в очах замість буденної турботи засяяло на хвилину щось дівоче, жартовливе.
— А знаєш, що́ я скажу тобі, — промовив з опаскою Панас, — це — наш.
— Е, ні! — не згожувалась молодиця, наш прилітає пізніше, коли вже вишні одцвітуть. Та в цього й мова не така, — додала вона, прислухаючись до солов'я — наш, пестунчик, тихенький, співає — як у сопілочку грає, ніжно, тендітно, а це бач який горлатий!
— Отже завіряю, що це наш! — уперто стояв чоловік, — ти прислухайся краще.
Замовкли обоє, слухають.
Соловей двічі задирливо тьохнув і, не переводячи духу, зашабарчав щось довге-довге.
Здавалось, крутив швидко срібними та золотими голками, виплітаючи ніжне, тонке як паутина мережево, заплутане, довге та хитре. От-от, здається, увірве нитку, зіб'ється — так ні! викрутить таки, виведе кінці, ще й радо-весело трохне на останку, мов засміється. Далеко й лунко оддавався голос солов'я, і бреніла в йому пиха й погорда пестуна й улюбленця густого та буйного парку. Проте і чоловік, і жінка вчували в йому привичним ухом знакомі трелі і впізнавали гутірку свого давнього приятеля, сусіду-співуна.
— Гм… а може й наш, — не вірить уже собі жінка.
— Та наш! — з легеньким жалем завіряє Панас, — я його де хоч пізнаю. В панському саду просторіше, то й голос оддається дужче.
