На розмову тиху, сумну,
На раду з тобою,
Опівночі падатиму
Чистою росою…
— Бачте — рівно опівночі… А тепер… — старший вийняв годинника, завбільшки з мисочку, і ляснув із неї, як з пистоля, — дивіться.
— Ого-го! — Вже без 5 дванадцять! — схвилювався він.
— Тс!.. — одразу скомандував він городовикам, заглядівши щось у небі — ховайся швидше!
Городовики — врозтіч — притаїлися по-за кущами.
А по небу, крадькома, озираючись на всі боки, десь геть аж під місяцем пливла по-над сонним городом хмарка — біла, легесенька, як сам білий сон.
Пливла тихо-тихесенько при тихому світі, мов поночі мати з свічкою по-над сонними дітьми.
І в ясному промінні сріблилися під хмаркою блискучі сльози-перли…
Кажуть, що другого дня на світанку йшли баби з молоком на базар і бачили, як несли городовики в участок повнісінькі рядна.
26. II. 1914.
305
