Ніч…
Над городом сяє повний місяць.
Тихо, видно, як удень.
Спить город, тільки у скверику стиха гуде таємна розмова: казка не казка, чи так яка бувальщина.
Скрізь по скверику порозстелені широкі рядна, — біліють проти місяця, немов просихають.
У затінку під каштаном сидить на лавочці сторожа коло ряден: душ із десяток городових. Поміж ними — з найбільшими усами — старший.
Гомонять стиха, раз-по-раз пильно позирають на небо, часом устають, рівніш перестеляють рядна.
— Ну, а як-же довідались, де він саме буде падати? — питає цікаво молоденький городовик.
— В участок такі відомості надіслано.
— Та хоч-би-ж ви й нам прочитали, як воно там пишеться! — почали прохати старшого городовика.
Старший вийняв із рукава казенний папір і почав його розгортати; коло його густо скупчились городовики.
— Я вам прочитаю, тільки… глядіть мені, — обвів він усіх суворим оком, — ша!
Притихли городовики, сопуть.
Старший озирнувся кругом, знайшов якесь місце в казенному папері, і тихо, таємничо почав вичитувати до місяця:
|
„А ти, моя Україно, |
304
