рима й замкнув. То вони там таке підняли — мабуть і камеру рознесуть.
— То що його робить, ваше благородіє?
— Гм… — задумалось благородіє. — Не инакше, як козаків доведеться викликати…
Звечоріло.
На базарі ще не світили лихтарів. З ясного неба світив місяць. Коло магазинів снує гомінка, щебетлива юрба, спиняється по дорозі коло одкритого кіоску, де на видному місці біліє великий гіпсовий бюст Кобзаря.
Постоять мовчки, на одну мить задумаються і йдуть далі, несучи кудись лагідний задуманий блиск у очах.
Поблизу, збоку, мов на підслухах давно стоїть якась фігура, позирає то на бюст, то на людей, що коло бюста спинялись. А обличчя його в сутінях не було видно — блищав тільки з темряви союзницький значок та злими огниками раз-по-раз яскрилися лихі очі.
Вибравши хвилину, коли коло кіоска не було нікого, „значок“ пригнувся до землі, нашкрябав болота. Далі вирівнявся, озирнувся кругом і з усього плеча махнув рукою.
Засвистіли бризки брудної грязи, та, не долетівши до бюста, спинилися в повітрі, заясніли синьою хмаркою і свіжими синіми волошками посипались на задумане чоло поета.
Над вечір у городі не можна було вже знайти в газетярів ювилейного номера з портретом Шевченка.
302
