— А що трапилося?
— „Кобзарі“ бунтують.
— Які кобзарі?
— А оті, що недавно на п'яти підводах привезли в участок. Всі десять тисяч…
— Що ти патякаєш?.. Розказуй по людському.
— Ще з вечора, як тільки побачив таку силу тих „Кобзарів“, — мені якось недобре, якось вредно зробилось, — став розказувати, як хворий лікареві, городовик. — І почали приходити мені в голову якісь грішнії думки все про того Шевченка та про нашу Малоросію. І з чого воно, ніяк не приберу. А тут зайшла ніч, поблизу нема нікого, щоб розважив. „На що тобі ці думки, — всовіщаю себе, — коли ти казенний чоловік — не підходящі тобі ці думки“, — так нічого не помагає: так, ніби поробив мені хто. „Коли то книжка, то треба її читати, а не складати в буцигарню… Хіба книжна винувата?“.. Отаке й верзеться увесь час.
Коли це як не заплаче, як не затужить на всю камеру: „Ой тісно нам! ой пустіть нас на волю“…
Прочинив я двері, та й дивлюся: а вони сами перегортаються та голосять: — „А хоч-би-ж нас хто хоч трішечки почитав!“… Далі до мене: „Горіленко, почитай мене хоч трішки… І мене!.. І мене!..“ Заворушились усі та так аж у руки сами мені й скачуть. — „Почитай — ніхто не знатиме, а то хоч і додому візьми“…
— І мене! І мене!..
А в мене, повірите, так руки й затремтіли.
Далі я отямився, перехрестився, ляснув две-
301
