Цю сторінку схвалено
пливалася на все небо. Ущух соловей. Сльози душили мене: не буде ясного дня, не буде радісного свята…
— Мамо, на що це так?
Мати зітхнула, почала мене розважати.
Вона казала, що хмари розійдуться, а сонце таки засяє, що з цієї хмари на наші сади, на наші лани підуть дрібні дощі, і будуть рости вони густіше, зеленітимуть буйніше.
Та серце одверталося, нудилося в той час од тії розваги, а очі ворогом позирали на хмару; це-ж вона потьмарила мені моє сподіване, обмарене свято, мій перший, золотий ранок.
II. 1914.
297
