— А оце коло нас?
— Це не гори — це сади.
Подув вітерець — і мертві, страхітні скелі дихнули з темряви весняним цвітом та зеленим рястом.
Дихала могутня сила — жива, запашна.
— І який-же я боязкий, — соромлю себе, осміхаючись. Голос матери зразу заспокоїв мене.
І знову я пригадую, знову марю, що буде.
З темряви насувались примари все нові й нові, химерні, страхітніші, простягали з боків руки, намагаючись ухопити мене, гнались за мною, хотіли одірвати мене од матери й кинути самого блудити в цих нетрях.
Я міцно держався за руку матери, сміливо озирався на їх, нахвалявся рукою й навіть дражнився…
— А ось уже, хвалити бога, й на світ благословиться! — чую голос матери.
Справді світало. Як-же я не помітив!.. За великими тінями прогавив, коли на сході почало видніти. Вставала звідтіль якась ясна сила й стіною пхала темряву і всі її страхіття на захід.
Швидко гасилися зірки, як лямпадки після всеношної, а край неба на сході пашів рожевим світом, як лице дитини, що недавно підвелася од жаркої подушки. Рожева темрява впала на поле, на скелі-сади, на якесь село, що помалу виринало із рожевих сутінів. Лежять іще сутінки на хмарах-садах, немов попелом закурило їх, та вже хтось продимає куряву над їми і з-під неї вирізуються сизі плями — буйний на дереві цвіт. Як сніг, забіліли десь на рожевому
294
