В темряві видно було одне тільки небо — далеке, темне, як оксамит; а по йому безліч золотих жучків — лежали горілиць і перебирали золотими ніжками, не маючи сили рушити з місця.
Обвіяв усього, мов злив холодною купіллю з ніг до голови, весняний вітерець, — струснув плечима, ніби скидаючи останні дрімоти.
Я засипаю вже матір, як горохом, усякими питаннями, і мій цікавий, дзвінкий голос будить сонну темряву.
Мати думає щось своє: оповідає лагідно, проте коротко, уривками, иноді зовсім мовчить.
Мушу мовчати й собі. Озираюсь кругом: чого-ж це, одначе, не світає — темно-темно, як у льоху? Аж сумно. І мати мовчить. Із темряви вирізувалися розпливчасті контури страховищ, чорних, волохатих. Перед очима виростали якісь високі стіни, страхітні скелі, — мертві, страшні. Здавалось — ось-ось зразу обуряться на нас, задавлять.
Ставало тоскно. Дитяче зневір'я почало лякати мене. Забувалося, де ми йдемо і куди. Може звідсіль ніколи ми не виберемося, може ми вже там, де сонця не буває, де завжди ніч…
Незвичайно висока постать моєї матери в темряві здається чужою, незнакомою.
— А що, як це не моя мати? — миготить полохлива думка і в грудях стає холодно. — Може це омана водить мене, малого, темної ночи серед невідомих гір та бескеття?
— Мамо! — сіпаю матір за рукав, — мамо, що це за гори?
— Де, сину?
293
