— Вставай, сину, вже швидко буде розвиднятись.
Підвожу голову з постелі: в хаті блимає, вікна затулені чорним сукном темряви, не можна вгадати, скільки минуло вже ночи й скільки ще буде — ніщо про світ не нагадує.
— Вставай, сину, підемо.
Протираю од сна очі.
— Куди, мамо?
— О, а хіба-ж ти забув: підемо дивитись, як сонце сходить. Ти-ж просив, щоб тебе збудили. Вставай! — підводить мене.
Так, я прохав, щоб мене збудили, я давно вже марив про це, коли-ж тепер…
— Спати хочеться, мамо, дуже, — пхикаю я і, мов винуватий, схиляю сонну голову матері на груди.
— Вставай, вставай, не лінуйся, — чую ніжний, лагідний, проте невблаганний голос.
Мнуся, починаю, позіхаючи, одягатись, сопу. Мати на-швидку допомагає, вмиває холодною водою.
І ще на моїх очах теліпалося якесь клоччя од сну, а ноги плутались, мов у гарбузинні, а ми вже з хати вийшли у свіжу темряву.
292
