втихомирювати його, — тут-же немає нічого злочинного!.. Наші пісні скрізь-же співають…
Грай, которий, на бандуру,
Бо сумно сидіти…
Що діється тепер в світі,
І чиї ми діти…
Побідним виром знову полинули звуки, задавили голос інспектора. І всі, не дослухавши розмови, не договоривши слів, попливли до гурту, як тріски в потік води. Обличчя в панночок зарожевіли, чиновницькі очі заграли. Співали пані й панни, співали паничі, у хвості козликами пнулись до гурту — співали огрядні сиві мундири, з блискучими масними очима, співали й сами винувато осміхались.
Всі з'єдналися в один гурт, палахкотіли одним настроєм, як одно багаття.
Воронюк поривався втекти і знову вертався, немов тягло його назад якоюсь силою. Далі випрямився коло стіни — великий, як світ. Очі його то займалися, то гасли, ніздрі роздувалися, а чуб на голові раз-по-раз ставав горою, немов хто дув на його ззаду ковальським міхом. Стояв, мов прикований до муру звірь, що-хвилини пориваючись кинутись на гурт.
Що діється тепер в світі
І чиї ми діти…
стриманим гірким докором лунали повторені слова пісні…
Мов вітром зірвало Воронюка з місця: стояв уже в гурті — найвищий над усіми. Ніхто не впізнавав його — не було вже дисциплінованого, прилизаного й надушеного чинов-
