Розмова увесь час в'язалася коло українського питання: про сепаратизм, про мазепинство, „о Шевченке“ — звичайно.
Молодий панок, місцевий слідуватель, щось миршавеньке, золотушне, із вишаруваною, як скло, лисиною, гидливо кривив губи, щурив руденькі брови й доводив, що „этот самый рух“ — не має під собою ні ґрунту, ні коріння — „насколько ему известно“…
— Да-да! — радісно згожувався з ним інспектор. — Абсолютно не имеет. Все это наносное, неестественное.
лагідно, миролюбно промовив до всіх зразу задуманий, здержливий тенор, крадучись у груди.
Затихло все — пішов шелест між дамськими сукнями.
непокірною, все руйнуючою хвилею дмухнув вітер голосів — і вмить здув усе, змив, усіх повалив. Усі підняли голови, проясніли, забули одразу про інспектора й про його мову.
Раптом інспектор захвилювався, поклав кулаки на стіл, випрямився, очима як не встрелить.
— Нет, это невозможно! Я уйду! Я сейчас же уйду! — чогось загорівся він.
Всі стурбувались: ніхто не розумів, чого так зразу закипів цей твердий, як камінь, завжди стриманий казенний мундир.
— Та чого ви? Та бог з вами? — почали
