— Вот как треба петь, а не так! — гукнув хтось обурено од порогу. — Деньги только даром берете!
Зала гунула реготом.
Дзвеніли чарки, брязкотіли ножі й виделки, торохтів посуд.
Голосно розмовляли гості, потягаючись, немов після довгої церковної служби. Скілько душ педагогичної молоди збилися в окремий гурток коло одного столика, колючими поглядами стріляли на другий кінець стола й демонстративно розмовляли українською мовою.
З ворожого табору, де помітно одзначалася огрядна постать інспектора, долітали перебільшено читкі російські фрази.
Інспектор, старанно причісаний, у комірці, як завсіди, застібнутий на всі ґудзі мундира, сидів у звичайній своїй позі спокійного й величнього сфінкса, кидаючи часом іроничний погляд на молодь.
— Что вы хотите, — доводив він своїм сусідам: — городишко захудалый — ни клуба, ни театра, порядочная книга даже случайно не залетает сюда — поневоле можно удариться в украйнофильство… Жаль мне эту бедную молодежь.
Інспектор кинув скорботний погляд на демонстрантів.
Начальник почти в золотому пенсне на пухлому, як варений буряк, носі охоче згожувався з інспектором, підливаючи йому в чарку. Воронюк чогось сьогодні зрадив свої правила й хилив чарку за чаркою.
