й хлопці під гарячу руч чесали по своєму, як чабани.
По коридорах, по класах гонив вітер високий, плечистий, у мундирі, інспектор городської школи, Воронюк.
— Сейчас, детки, сейчас начнем! — кидав він, заклопотаний, нетерплячим хлопчакам, шукаючи якогось Митрофана Антоновича.
Йому гукнули з гурту:
— Митрофан Антонович у третьому класі: репетицію робить.
Воронюк влетів у клас.
— Что вы тут делаете?.. Нигде вас не разыщешь! — сердито визвірився він на молоденького вчителя, що в гурті старших учнів слухав декламацію „Коника-Стрибунця“.
— Що таке? — підвів він голову, і побачивши інспектора, кинув: — я зараз, ось тільки байки прослухаю.
— Да бросьте, пожалуйста, свои „байки“, — скривився Воронюк, — идите на минуточку сюда!
Одвівши вчителя в куток, Воронюк насупився, почав йому щось таємниче нашіптувати.
Той одразу наїжився й почав сердито огризатись.
Інспектор замахав на його руками й вилетів із класу.
Бликнувши зі-зла йому вслід, учитель схилив голову й задумався.
— Отак-же, хлопці, — тихо й понуро промовив він, підійшовши до школярів, — не буде ні „Вареників“, ні „Коника-Стрибунця“. І ні одної української пісні не буде.
— Що? Як? Через віщо? — пішов стурбований шелест поміж хлопцями.
