Як не задзичить, не закрутиться під пановою пучкою „ся“, почуваючи на собі щось недобре.
Дзеленчить, б'ється, проситься.
Влітають хлопці. Один швидко ткнув у „ся“ цвяшок, другий молотком: раз-два — пригнепив до дошки.
— В друкарню, — звелів пан.
Схопили хлопці дошку, потараганили.
І чутно — верещить десь уже здаля „ся“, мов порося, яке понесли на заріз.
Ходить пан, осміхається.
Подививсь сюди-туди — зводить сердитий погляд на мене.
Вилітаю, як куля.
Чужі землі, невідомі царства, ріки, гори, долини — все промайнуло перед очима, як блискавка.
Лежу з розплющеними очима — і знову нудить мене похмура казарма-клас голими стінами.
Купами лежать на вікнах розбиті букварі, як трупи мучеників. Із таблиці на стіні червоніє із „корінних слів“ криваве „ѣ“.
Віє чужиною далекою, непривітною од стін.
А за стінами стоять осторонь чепурненькі селянські хатки, збились до купи, здаля розглядають нову школу, а підійти бояться. І зазирають у вікна цікаві степові зорі, як сільські дівчата, розглядають парти, шкільні малюнки, книжки, дивуються на цю чужу казарму в степу.
— А що воно ото самотнє лежить одно на всю пустку? — здається, одна одної питаються вони, приглядаючись крізь велике не завішене вікно в школі з далекого неба.
1913.
283
