Муровані стіни, — високі, похмурі. Скрізь якісь машини, колеса, розкидані молоточки, обценьки, якісь дивні знаряддя. Похмурі, суворі люди щось майструють, крають, кують, і тихий передзвін усяких металів оддається по всіх кутках цих похмурих мурів.
— Що то вони кують тут? — спливає в мене думка.
Якийсь голос одповів мені, шепнувши на ухо якесь слово, що я його не вчув.
Розглядаюсь кругом, ламаю собі голову — де я?
— Це — інквізиція, — як тихий вітерець, шепнуло знову мені на ухо.
Озираюсь — стіни дивного стилю, обмаль світу, тіснота; може й інквізиція звила собі це кубло — хіба я знаю?..
Кого-ж тільки вони мучять тут?
Невідомий голос знову одповів мені й знову я не вчув. Перепитую.
Не одповіло, тільки стиха штовхнуло, щоб глянув перед собою.
В золотих окулярах сидить за столом пан. Засукав манжети, щось робить на столі малесенькими обценьками, сам пильно-пильно приглядається, мов робить делікатну операцію.
Коло дверей стоять хлопці, стережуть очима кожний подих панів.
Приглядаюсь — довгенький сріблястий ланцюжок, як живий червячок, ворушиться на столі. Либонь якесь слово. Читаю з-за спини пана:
— Поділилося.
Пан тримає ланцюжок однією рукою, другою маленькими обценечками одчіплює хвостик
281
