Я неспокійно ворочаюсь на постелі, нервуюсь і нетерпляче вичікую, коли Юхим дочитає слово, що марно пустить усю їхню розмову.
Підходив, здавалося, моїм мукам край: Юхим докурив цигарку, одніс недокурок у куток і розчавивши його там чоботом, мов жука, вернувся знову до столу.
Нахилився до книжки, і знову з його бородатого, мужнього обличчя визирнув наївний хлопчик-школяр із цікавими синіми очима.
Водить по рядках пучкою, знайшов…
Злорадне почуття ворухнулось у мїох грудях; побачимо, мовляв, що за ефект вийде.
Юхим пильно подивився на слово, одхилив голову й плюнув із серцем:
— І знов воно!
— Що?
— Та оте-ж ся. Ся, та й уже. Ще й точку поставило.
— Та кинь його к лихій годині! — радить приятель.
— Як — кинь! — хочу я крикнути й ліжко обурено рипить підо мною.
Голоси стихли, щось пошепталися. Далі Юхим навшпиньках підійшов до дверей і стиха міцно зачинив.
Стало темно. Голосів не стало чути.
Міцний сон, що терпляче вичікував мене, зразу рішуче охопив мене в міцні обійми, закутав щільно своїми шатами й помчав, як бурна повідь, струшуючи з мене недавні думки і вражіння.
Тільки „ся“, мов кліщ, учепилося за мене, неспокійно вертілось, про щось настирливо дзижчало, линучи за мною у невідомі країни…
280
