чить, тримаються, ще й тримають когось. Кого-ж то вони тримали? — Знову нахиляється:
— Ся, — дочитав він кінець попереднього слова. Потім одвів голову й незадоволено чмихнув:
— Е… це вже мені й не подобається: як-би в одному місці, а то либонь воно скрізь поодв'язувалося.
— Та то може той, хто писав, на тому саме місці слину ковтає, — сміється сусід. Почали жартувати.
Я мовчки слідкую за їх читанням, і на моїх очах легенькі, здається, дрібниці правопису, якому сам читач мусить лад давати, виростають у непереможні труднощі. Мені хочеться встати й двома-трьома словами направити роботу читачів, проте я намагаюсь бути об'єктивним, одгорожуюсь од читачів городськими мурами, просторами, лишаю їх на самоті з книжкою й дивлюся здаля, що з цього виходить.
Снується читання далі.
— „Скільки не били, а все-ж таки скорили“, — читав Юхим і одвів од книжки голову.
— Ся! — хочеться мені крикнути Юхимові: — скорилися! — Та я кусаю губу, чекаю, поки він сам до його дійде.
Повагом, спокійно підіймає Юхим руку й на тому місці, де спинився в книзі, туго пише нігтем хрест. Далі підводить очі, дістає з кишені калитку з тютюном.
— Виходить — наскочила коса на камінь…
Починається балачка з приводу прочитаного, балачка не хаплива, спокійна, що ведеться тоді, коли, кажуть, за шию не ллє.
279
