як і справжня книжка, і сторінки й літери в їй, як і в усякій шкільній книжці, а почнеш розбиратись у їй, то немов хтось живий, якийсь свій-же таки штукарь, забрався туди, та й патякає по своєму, на своє звертає.
Сміються приятелі, міркують, і тиха їх гомінка лагідно оддається в лунких стінах порожнього класу.
Приплющив очі, дослухаюсь — і здається мені, що инші хвилі несуть мене вже в другий бік. У класі стає затишно, як у Юхимовій хаті. „Лукошки“, „лохани“ — як водою змило: з'явились мисники, рогачі, лавки, по білих стінах — червоні рушники, навіть запахло любистком та васильками, що густо квітчають стареньких богів. Слухаю й поринаю все глибше й глибше у рідну стихію.
… — Наші ліві депутати, — долітають до мене слова читальника, — тримають, — тут Юхим передихнув, далі знов нагнувся до книжки й додав: — ся.
Спинився, кліпає очима, щось думає:
— Хм… і на що воно так: тут „тримають“, а потім „ся“.
— Ну, то мабуть — тримаються, — підказує йому сусід.
— Коли-ж воно тут різно стоїть. Ось — тримають, а ось — ся.
— Та то може якось одскочило воно — трапляється! — заспокоїв Юхима сусід.
— Та й то правда, — згожується Юхим. Схиляє голову, читає далі: „й тримали“. Значить так, — проказує він усе зразу: — наші ліві депутати тримаються й тримали; і сами, зна-
278
