товариш, — не подужаю: немов у морі хвиль односить мене в далечінь.
Годі, не змагаюсь — що-ж далі?
І от здається мені, немов із тих букварів вилазять у темряві всякі „лукошки“, „лучинки“, „лоханки“, розставляються по класі, а в темному кутку ніби хтось мостить уже „палати“.
„Кхи“ — немов причувається серед тиші і вже із „палатей“ визирають ноги в лаптях „лысого дедушки с белою бородою“.
Повіяло нудом давнім, кошмарним, що заносив колись із школи в рідну хату в часи школярства.
Із дверей навпроти пробивається тоненька смуга світу, світить у щілку, крізь замок. Чути — глухо бубонить щось. Устаю, стиха одхиляю двері: сторож Юхим із якимось сусідом у зеленому поясі сидять за столом, читають до кухонної гаснички із завжди надбитим склом.
— А ми оце вашу книжку читаємо! — побачивши мене, промовив Юхим, — може спати не даємо вам?
— Ні, це мені байдуже, — одказую, — читайте собі, — і не зачиняючи дверей, знову йду до постелі.
Юхим по складах читає якусь статтю із українського часопису, спотикається на дивному йому правописі, на чудних, нечуваних словах, проте енергійно, з великим напруженням трощить, ламає всі перешкоди й надзвичайно радіє й дивується, коли удається йому витягнути із книги рідну фразу.
Сміється, плечима знизує: книжка, мовляв,
277
