Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 1 (1927).pdf/277

Цю сторінку схвалено


 
 
„СЯ“.
 

Спати товариш привів мене в клас. Тільки приторкнувся до постелі — здалося, немов аж осміхнулась подушка, розкриваючи мені м'які обійми. Позіхнув, потягнувся, оддалися в ушах перебої поїзда, попливли перед очима поля, полукіпки, переліски, зелені села, валом повалила трава — свіжа, зелена, шовкова, а по їй блакитні, сині, червоні, біленькі квітки, квітки…

Не зчувся, як змовк коло мене голос товариша, і коли в класі стало тихо.

Чогось лупнув очима, немов у тій тиші було щось неспокійне; стіни високі, вікна великі, тхне свіжою фарбою — недавно фарбовано мостину. По вікнах — сумом оповиті темніють оберемки школярських букварів: старі, розбиті, обтріпані, немов після довгих мук заснули вони вкупі сном нерухомим. Пригадується щось давнє, забуте, віє чимсь нудотним. І здається мені, що я не в сільській школі, не серед хат рідного люду, а десь на чужині, хто його знає й де, між чужими людьми, чогось сам лежу в порожній озії-казармі, невідомо для кого й для чого збудованій.

Одгоню обмару, уявляю собі, що за стіною

276