Швидкий зирнув крадькома на акцизного; лице було таке задумане, спокійне, навіть скорботне, що стало здаватись, ніби-то сама нога, радіючи сну свого господаря, самостійно подалась на веселі, пустотливі авантюри. Навіть у Швидкого промайнула була думка — чи не помилився він. Ласкаво вітаючи ногою пізнього гостя, Швидкий почав стежити очима за акцизним. І бачить він — на кам'яному його обличчі лупнуло одне око, мов одчинилося віконце, і з його стрілою полетів живий промінь на пані. Пані сиділа, як статуя, і над блідо-синім її лицем тихо гралися дрімоти: сідали на довгі вії, на чоло, шурхали над лицем, крильцями маяли, мов комарі весняного вечора гралися в ступки. Здавалось, що лице всміхалося, кокетливо поводило бровами, жартовливо хмурилось.
Акцизний підвів голову, і цікаві його очі, як пара злодіїв уночі між сонними, боязко подивились навкруги. Спинились на Швидкому: страдницьке, схилене на бік актьорське обличчя, міцно заплющені очі, вираз чогось далекого, неземного — надали тільки більше сміливости акцизному, і нога його розходилася, як військовий писарь коло панни на весні: стискала, голубила, висловлювала якісь надії, клялася, палко на щось умовляла. Иноді Швидкий соромливо одповідав йому, сам стиха стискаючи приятеля — і тоді обличчя акцизного одразу одживало: очі розплющались, губи осміхались, а лице сяяло так, немов Швидкий тиснув не ногу, а кнопку якогось складного електричного лихтаря.
273
