„Тьху!“ — сплюнув він у бік, загледівши на колінах у пані маленьку болонку, яку вона лагідно крізь дрімоту гладила рукою й кутала од холоду в теплу хустку.
Швидкий осміхнувся, позіхнув і, щільніш закутуючись пледом, простяг засижені ноги й схилився в куток, щоб поринути в думи-дрімоти до самого ранку.
І знову тихо. Брязчить одноманітно дзвоник, немов скаржиться, що не добудиться когось. Хитається халабуда, куняють мерці, гойдаючи мертві голови.
І в ту хвилину, коли, здавалось, сон найміцніше обгорнув мандрівців, коли у Швидкого думки самовільно залітали кудись зовсім у несподівані місця і коли він забував уже й де він, і з ким їде — він почув у ногах якусь неспокійну руханину, а далі коло своєї ноги — делікатного візитера, який добирався до колеги, як помітно, із найприязнішими замірами; нога сунулась чемно, проте рішучо. Швидкий розплющив очі, глянув по сусідах — нога очевидно належала мерцеві в акцизницькому козиркові. Глянув на сусідку: пані сиділа в такій позі, що ногу Швидкого можна було вважати за її ногу. Став чекати далі й незабаром почув, як щось лагідно почало тиснути йому ногу. Стискання було боязке, легеньке, проте ідея була вкладена в його надзвичайно ясно.
Зрадливий замір заворушився в Швидкого, одразу одігнавши сон, тихенько ворухнув він передком ноги, підбадьорюючи гостя.
Той одразу зрозумів його й почав тиснути йому ногу гаряче і вдячно.
272
