Іще тоді, коли не було мені й п'яти років, я добре вже знав, хто такий я. Бувало здибає мене на улиці хто-небудь з великих, присяде передо мною, візьме за обидві руці й спитає:
— А ну — скажи, хто ти такий?
Я зразу вирівнювався, як москаль, та так і чесав:
— Козак містечка Ічні, Панас Йосипович Кирилець!
Тоді здавалось мені, що такими довгими словами сказав я про себе геть чисто все, і вже нема чого прибавляти більше. Одначе скоро виявилось, що я не все ще про себе знаю.
Був у мене о тій порі недалекий мій сусіда й немалий приятель Сашко. Його батьки мали в себе велику крамницю, одягалися по панському й їли булки, як я довідався, не тільки на Великдень або в велике свято, а кожний день.
Сашка зодягали теж не так, як мене: у його були бархатинні штанці, або червона, або блакитна сорочка, блискучі чобітки на ногах, а на голові червона з китицею шапочка; я-ж ходив так, як і всі наші куткові хлопці.
Ех, цяцьки у його ловкі були! Тільки не вмів він гратися з ними. Ну, а я вже було
26
