Встала, руки тремтять, серце б'ється, у висках стукає. Вирівнялась, закуталась і повагом, стиха постукуючи патерицею, вийшла на балкон, йому назустріч… Глянула вниз: таємнича постать тихо крадеться під будинком. Глянула на високий балкон, на далекі вікна і, тихо посвистуючи, пішла далі, до сусіднього будинку.
Схилилася з балкону, приглядається: не він, здається… Може сторож… Довго стояла, довго чекала: він зайшов за ріг чужого будинку і більш не показувався. Вона зітхнула і пішла назад. Пізно вже. Піддуває холодом через балкон: скоро світатиме.
А він мабуть не прийде й цієї ночи…
Причинила двері, сіла, схилилась низько головою і заніміла…
…І тихо було кругом, і сумували, схилившись над нею в задумі, німі скрижалі з таємничими гієрогліфами.
Морем рожевого огню розлився над землею літній ранок і розпливлися в гарячому промінні сонця дивні примари липневої ночи.
Забіліли стіни пустки-кватирі… Перед роялем, сповитим у білий чехол, міцно спала на поламленому кріслі прачка Явдоха в старому чоловічому кобенякові. На колінях у неї лежав новий залізний рогач. Таємничі на стінах скрижалі з гієрогліфами силою білого дня перетворились в старі номері „Кіевлянина“, котрими, щоб не попилилися за літо, пообгортала хазяйська рука картини на стінах…
А коло сусіднього будинку зібралися люди й гомоніли. Стояли городовики. Між ними стояв
