Потуманені вилиски на білих стінах граються з сутінями, і дивно стає в покоях. Стоїть коло стіни високий, ввесь у білому, чудний стіл. По стінах не картини, не икони — розвішані там білі скрижалі, а на їх — дрібні, таємничі гієрогліфи-письмена.
Вона сидить самотою, загорнувшись в широкі складки якогось архаїчного плаща, спирається на блискучу патерицю, форми жезла Ааронового, думає… А кругом тиша і морок… Рядами під стінами похилились бородаті суми, а з темних кутків причуваються шелести.
Дрімають в зільниках на балконі невольники з далекої чужини — засмучені фікуси й пальми.
І сниться їм старовинний забутий храм десь в далекій їх отчизні, а в храмі одна-однією сидить молода жриця.
…Гасять огні в городі, гамір стихає… Вона не бачила його і не знає, проте він не виходить в неї з думок. Який то він з себе? Може такий високий, стрункий, з огневими очима?.. І як він увійде сюди, — чи дверима, чи може з темного саду, через вікно?.. І що він скаже їй, коли прийде? А може нічого не скаже: увійде тихо-тихесенько, до неї підійде, мовчки простягне руки: на віщо слова, коли й без них усе так ясно і їй і йому…
Ох!.. затремтіла вся. Пізно. Дрімається. Під вікном внизу щось хруснуло. Кинулась… Може причулося?..
Захрустіло знову, стиха кашлянуло.
Прийшов!.. — Серце забилося-забилося й заніміло.
