Бувало це тією добою, коли в шумливому городі затихав гамір буденного життя, і в німих будинках, що спустіли влітку, вільно блукали по залях і столових одні тільки тихі примари.
В липневі бувало це яснії ночі…
Тільки пішли поміж будинками й садами перші вечірні сутінки, вона стиха рипнула дверима й увійшла в самітні покої.
Не однієї ночи до рожевого світання не зводила вона очей і на хвилину — і все марно: він не приходив…
Ніч буде тиха та ясна. Чи й тепер не прийде?..
Прочинила двері на балкон. Вирує город життям, гомонить, огнями палає. Рано ще…
О, він пізно прийде! Він прийде серед німого сну, коли стане тихо, щоб ні одно людське око не загледіло його… Він так кохається в сонних липневих ночах…
Подиха́є з балкону свіже повітря, і стає чути, як поблизу десь зацвіли дикі маслини. Над городом повиднішало: із-за далеких тополів виринув на небі срібний серп і білим огнем залив золоті верхи собору.
