Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 1 (1927).pdf/261

Цю сторінку схвалено


 
 
СВЕКОР.
 

Тими сірими великими очима, що суворо оглядали всякого з-під великого чола, тією поважною ходою — Василько завжди викликав усмішку в дорослих. Коли-б хто почув, як було гукне він улітку, одвертаючи од гречки корову, то, не бачивши його, подумав-би, що то гримає старий, бородатий Микита-чабан, а не малий Василько, якому тільки цеї весни пошили штани.

Дома Василько часом як почне „старувати“, то всі тільки дивуються!

За обідом нехай тільки хто накришить хлібом на столі, або розіллє борщ з ложки, — Василько так і гукне, чи то буде свій, чи чужий: — „А на що так накришувати та наляпувати!“ Або забуде хто шапку в хаті зняти, — він зразу видереться на лаву або на ослін, підбереться, скине шапку й пучкою на образи покаже, мовлячи суворо: — „Он бач, що там таке!“

Не вподобається йому що-небудь — зараз на піч, укриється рядном і почне звідтіль вичитувати та всі непорядки в хазяйстві перебирати: і те в нас недобре, і те не так, як у людей ведеться!

Батько було слухає, слухає, а потім і скаже: