проходять мимо їх, димлять цигарками, заскалюють око та ціркають через губу, — мовляв, знаємо вас: припізніє, то иншої заспіваєте під ворітьми на колодці.
А сонце, було, палить, за курявою й світа не видно, очі пилом порошить.
Іду собі; думаю так…
Та куди-ж я тепер маю йти? — спинивсь я на краю улиці, — чи вправо, чи вліво? — гадаю собі й бачу, що не втраплю: всі улиці переплуталися в голові. А ніч темна-темна, туман густий-густий, ані зірочки в небі. Стою, не знаю, що робити. А до уха доходить, як десь у темряві стиха дзюркотять струмочки з-під талого снігу, дихає звідусіль весною. З лівої руки подув вохкий, бархотинний вітрець, і я став почувати, як щось таке тягуче, липке залоскотіло в носі. Серце моє одразу забилося, почуваючи близько щось рідне… Та що? Намагаюся пригадати. І на думці вертиться, а не пригадаю. Чмихаю носом, рознюхую — тягне не то кізяком, не то м'ятою…
А серце б'ється все та б'ється і от з глибини пам'яти зринають у голові малюнки — спершу неясні, немов у тумані, потім вирізуються, в кольори вбираються. І бачу я — по пояс у воді в одних сорочках бродять баби, коноплі мочуть. Тут-же бовтаються свині; обмастившись по шию в болото і розмалювавши ним обличчя, марширують по березі, взявшись у боки, хлопчики…
…Це-ж либонь наш став! — пригадав я одразу, — той чудовий став, з якого колись не вилазив я цілими днями, де ховався з цигарками, де плавав човнами і де пізніше…
