Була рання весна і була темна ніч, що оповилась у важкий вохкий туман, коли я, спотикаючись на рівчаки та вибоїни, шпацирував од станції в те містечко, де прожив колись свої дитячі літа. Давно я кинув його і вже забув про його; тільки-ж вступив у першу улицю, зараз зграями прилинули бо-зна відкіль бо-зна колишні спогади. І думав я про те, що зовсім несправедливо дали цьому містечку таке непоетичне прізвище — Свиняча Гребля… По-моєму — це один із найромантичніших закутків нашої України. В моїй пам'яті стали вставати зелені садки, чудові співи, чепурні дівчата. Було тільки яке свято — так після обіду й захрясне ними майдан, так і зацвіте всякими кольорами, як квітками луг. Поприбираються, було, в сукні, поодягають поверх їх карсетки, хустками позакривають на голові настобурчені „гейші“ і по три, по чотири, з квітками в руках, ходять з кінця в кінець майдану; видок у кожної такий замислений, мрійний…
„Ой, гарна-ж я, гарна! — немов словами промовляє той видочок, — та світ мені чогось не милий“…
А хлопці, в новеньких козирках, низками
