ники і меду-меду у шклянках, у тарілочках, в горнятках! — У Івашка аж очі засміялися, тільки, усе те чуже, ще до того і святий ангел стоїть за сторожу. Хіба попрохати у його гарненько, може дасть? — „Попрошу!“ — подумав Івашко, і серце у його забилося.
Підійшов він до ангела ближче, привітно осміхнувся до його, боязко в очі йому заглядає, тихо шепоче соромливо:
— Дай мені, святий ангелику, хоч оте щербате горнятко з медом, а то у нас кутя сьогодні суха буде. Грошей не було, то мама не купили. От, їй-богу, не брешу. Дай… — дивиться, дожидає.
Святий ангелик мовчить, очей не зводить, ніби і річ не до його.
„Ні, не так“, — подумав Івашко; одступив трохи назад, став на коліна і проказав йому, як школяр перед учителем, „Оче наш“. Далі знову підійшов ближче, питається:
— Ну, то не даєш? — Дай, пожалуста.
Мовчить ангел, як і вперше.
„Не дає!“ — подумав Івашко, перестав осміхатись, зітхнув.
Соромно йому стало, він зігнувся і тихо одійшов далі. Стоїть, тре рукою уші, чобіт об чобіт стукає, бо змерз уже дуже, а йти звідсіль чогось жаль.
„І нащо йому такого багато? — думає він, роздивляючись на всі ласощі, — ні, буду іще прохати!“
Івашко висякав носа, утерся, озирнувся кругом, чи хто не дивиться на його, і підійшов до ангела близько-близько.
— Дай, ну дай-же! а коли не даси, то до-
