до землі пустив, стоїть у божій карі, не стенеться, і буде стояти, поки не звелить йому встати отець його небесний.
А звелить йому вставати він, казали, тільки тоді, як усі ангели в небі заспівають, віншуючи Христа нарожденного:
І дожидався ангелик того свята, як душа настраждана золотого раю…
І жила в тій стороні бідна удова у земляній хатинці, жона правдива, у божих боязнях пам'ятлива, і мала вона сина, на імення Івашко.
Івашко був слухняний і почтивий, та дуже любив мед, бо був іще маленький. І так він дожидався, так дожидався того Різдва.
— Мабуть, мамо, бог і не чув того, як я йому рано й вечір молився, щоб була кутя з медом. Не хочеться вже мені і до церкви ходити.
— Не кажи цього, сину, бо то — грішка; бозя сердиться буде. Іди до церкви, йди, не лінуйся, помолись йому гарненько, то він і зглянеться на наші злидні.
Одягнула мама Івашка в свитку, хусткою теплою зав'язала, бо стояв надворі лютий мороз, вирядила в церков.
Увійшов Івашко в церков, а в церкві порожньо, зимно, — тільки старі баби з костурами панахидки правлять.
Заходить Івашко у темний притвор, дивиться, коли там перед тим ангелом, що стоїть сумний на колінцях, чого-чого тільки не понаставлено! — І булки, і бублики, і цукор, і пря-
