„Можна знайти й иншу, підходящу, — перед кимсь виправдувався він, — ну, хоч-би й така“…
За сусідньою клунею на леваді витьохкує соловей, щебече, як словами вимовляє.
Андрій Петрович перебирає в голові російські пісні, пригадує, далі солоденьким голосом заводить:
Зразу здалося, що соловей полетів кудись далеко й захарамаркав щось нерозбірне, сердите, немов з кимсь загризся.
Андрія Петровича трохи це вразило.
„Не хочеш — і не треба! — подумав він, — і плювать“. Пішов у садок, витягся горілиць на лавочці, став дивитись у небо.
„Так-то, голубчику! — почав думати він про вчителя: — не довго щебетатимеш — пожену я тебе звідціль так, що безвісти залетиш… І духу твого не буде“.
Над головою рясно всипали небо зірки, переблискуються, немов гулянку заводять у прозорому небі.
Андрій Петрович позіхнув, потягнувся, й поволі одбиваючи носком черевика такт, почав декламувати:
Тиха украинская ночь,
Прозрачно небо, звезды блещут…
А в голові тим часом снуються слова офіціяльної бумаги про вчителя до губернатора. Дивиться на зірки й дивується: сміються зірки, аж пирскають, на його підморгують:
— То як, пане приставе? — „Тиха украинская ночь?“ — передражнюють…
244
