Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 1 (1927).pdf/245

Цю сторінку схвалено

„Можна знайти й иншу, підходящу, — перед кимсь виправдувався він, — ну, хоч-би й така“…

За сусідньою клунею на леваді витьохкує соловей, щебече, як словами вимовляє.

Андрій Петрович перебирає в голові російські пісні, пригадує, далі солоденьким голосом заводить:

Сладко пел душа-соловушка…

Зразу здалося, що соловей полетів кудись далеко й захарамаркав щось нерозбірне, сердите, немов з кимсь загризся.

Андрія Петровича трохи це вразило.

„Не хочеш — і не треба! — подумав він, — і плювать“. Пішов у садок, витягся горілиць на лавочці, став дивитись у небо.

„Так-то, голубчику! — почав думати він про вчителя: — не довго щебетатимеш — пожену я тебе звідціль так, що безвісти залетиш… І духу твого не буде“.

Над головою рясно всипали небо зірки, переблискуються, немов гулянку заводять у прозорому небі.

Андрій Петрович позіхнув, потягнувся, й поволі одбиваючи носком черевика такт, почав декламувати:

Тиха украинская ночь,
Прозрачно небо, звезды блещут…

А в голові тим часом снуються слова офіціяльної бумаги про вчителя до губернатора. Дивиться на зірки й дивується: сміються зірки, аж пирскають, на його підморгують:

— То як, пане приставе? — „Тиха украинская ночь?“ — передражнюють…

 

244