Торкнуло щось пристава легесенько в груди, — встав і пішов.
Ходить по двору, в садку між квітками, ґудзями в темряві виблискує, роздивляється: біліють хати в селі, в густі тіні сповиті, десь дівчата виводять „верби рясної“. І щось лукаве нашіптує Андрієві Петровичу якісь спокусливі слова; так лагідно, ніжно обгортає його, і мружить він очі, осміхається, мимохіть згадує слова: „вы знаете украинскую ночь? — О, вы не знаете укра…“
Зразу спинився, як укопаний.
„Що-що? — визвірився він кудись у повітря, — я тобі задам „української ночи“!
Перед очима у його немов виріс молодий сільський учитель, як уже довідався він, — мазепинець і сепаратист: українські книжки читає, співає ще й з червоною стрічкою ходить.
„Ні, брат, мене не зіб'єш ще з пантелику!.. Ніякої української ночи не було, нема, й не буде!.. Для всієї матушки Росії одна ніч може бути — російська ніч!.. Так-то“…
І нахмуривши брови, Андрій Петрович заспівав фальшивим тенорком:
Весело сияет
Месяц над селом,
Белый снег сверкает…
— Тю на тебе! — зашумів над головою у його молодим листом клен.
— Чи не сказився? — хлиснула його під носом білим цвітом черешня — трохи не чхнув. Під ногами заворушилась трава. Андрій Петрович засоромився і змовк.
245
