В лузі під калиною зірка полощеться в криниці: срібні ключі впустила — витягає.
Вийшла мати води брати, та й питається зорі.
— Зоре-зорянице! що ти бачиш з високого неба?
— А бачу я в садочку віконце, зачинене, затулене, тільки видно в одну щілинку. Там за книгами великими сидить чарівник, палічками на папері чари мережає — хмурим оком поглядає, важким духом надихає, лихо комусь накликає…
— Не поможи-ж йому, боже!..
Андрій Петрович, новий на селі пристав, писав за зеленим столом папери. Писав, черкав, брови хмурив; схилився на руку, глянув у вікно.
А вікно весняна ніч одчинила, мовчки рукою до себе кличе Андрія Петровича, з кімнати манить.
Увірвалася його думка, що плелася на папері, задивився: високо-високо на темному оксамиті цвітуть золоті зорі, а під вікном — жарко дише очеремха, білим цвітом пишається…
242
