дилось, і співи скоро спинилися. До того-ж без упину шумів дощ і перемагав пісню. Весела хвиля, як скоро зринула, так і зникла.
— Ну й заспівали! — промовив один, — хоч-би не страмилися!
— Чорт ладу не шука, аби шум! — обізвався другий.
— Ось давайте, братця, вжаримо нашої мужицької! — почувся голос од краю.
— Тю!.. що це ти в степу, чи що!.. Учитель почує!
— Ну то що?.. це-ж не в класі: тут можна!
Хлопці зразу загомоніли.
— Своєї мужицької! „Донця“ давайте!.. Ні — „Неньки“!.. Або краще: „Із-за гори, із-за кручі!“ Хто буде заводить? — дзвеніли на перебій голоси.
— Знаєте, братця! — ось нехай Максим буде виводити, — казав один, — ви не дивіться, що на співці він іззаду стоїть та куняє, — отже я вам кажу, що краще за його наших пісень ніхто не виведе. І Марченко нехай піде вмиється.
— Хто — Максим?.. куди йому! — обізвався дехто.
— Е ні, братця! Ви ще його не знаєте! — казав перший, — то що він такий тихий та соромливий, то й не чуть його на співці, а голос у його добрячий.
— Може й справді вигукався у пасіці з дідом, — згожувалися инші, — а ну, Максиме, виходь!
— Вилазь-же, медовик, чого-ж ти!
— Одчепіться од мене — я не вмію! — почувся десь іззаду голос.
238
