схилилась: чи прислухається до чогось, чи щось нашіптує.
Заворушилася стиха, одвела од стовпа одну руку, одставила ногу, потім легесенько випустила зовсім стовп з обіймів. Одразу захилиталась, замахала, як вітряк, руками.
— Вались, братухо: все одно не вдержишся! — порадив йому, під'їхавши ближче, спізнілий візник.
— Н-ні, не хочу! — вимахуючи руками й ногами, прохрипіла постать.
— Отже впадеш.
— Не впаду! — Постать сопла, хрипіла, схилялась мало не до землі то на один, то на другий бік, проте на ногах держалась.
Візник зацікавився. Санки чуть тільки тяглися.
— Брешеш, впадеш! — повернувся він усею тушею до постати.
— Та поганяй скорій! — задзеленчав з санок сердитий тоненький голос.
— Заждіть, баришня, — кинув до неї візник. — Впадеш, собака! — промовляв він, починаючи гарячитись.
— Фюїть, — свиснула йому постать, напружуючись з усеї сили вдержатись.
Візник сіпнув за віжки й спинився; підняв шапку і взявся за боки.
— Впадеш, сукин сину! — з радісним запалом гукнув він, помітивши, як той пішов уже плисти по сковзалці. Ноги його пливли прямо, а сам він, вихиляючись та вигинаючись, писав круги в повітрі й наставляв уже руки, готовий кожну мить ткнутись ними в сніг. Проте на велике диво не падав.
234
