В городі займались вечірні огні. Веселий гомін і метушня стоїть на брудній улиці глухого кварталу. На снігу коло лихтаря, журно схиливши голову, сидить сажотрус „Казенне Очко“; не то щось думає, не то дрімає. Коло його збирається тичба улишних хлопчаків.
„Казенне Очко“ лупнув на їх очима і одразу ожив.
Дети, в школу собирайтесь!
Петушок давно пропел… —
розмахуючи обома руками, заспівав він з хрипами й свистами. Дехто з хлопців, жартуючи, брався підспівувати.
Як бувало не раз, між ними починається незабаром науковий диспут.
„Очко“ пише щось пальцем на снігу, одхиляє на бік голову й хитро заскалює око:
— А це що буде?
Хлопці збиваються до гурту. Дехто пильно придивляється на сніг, инші осміхаються.
— Ось я прочитаю! — озивається один, — там написано: „Казенне Очко“… „Очко“ цмокає губами:
— Так, да не так!
— Дядюшка! — висовується наперед шустрий хлопчак, — а ось давайте я вам загадаю!
229
