тала з яру пісня, вривалася в груди людей, і вони стихали. Потім, переждавши, говорили далі.
Споминали вони якогось чабана Илька, що своїми піснями приворожив до себе молоду пані. Ох, і що-ж то за сила була в тому голосі! Вийде, було, на могилу, гукне пісню — і ввесь степ скрасить нею. Люди, бувало, кидали роботу та виходили слухати Илька із хутора аж у степ. Щирий і правдивий був чоловік Илько. Підмовляла молода пані їхати його з собою кудись, та не поволів Илько життя панові розоряти, а поволів іти кудись у Чорноморію. Та як пішов, як пішов, та й досі чутки нема…
В яру залунав новий ниючий і пекучий спів. Дівчя співало про себе, що їй горе на світі. Вона сирота, а люди недобрі, і нема до кого їй прихилитися; скаржилася комусь, що не зазнала вона на світі роскошів, що марно проходять літа її по наймах у важкій роботі…
А люди на хуторі все слухають і згадують усе инших своїх співців.
І були вони, всі ті таланти рідного люду, ті найулюблені діти свого смутного краю, як і цеє вбоге й забите дівчя, — люди з найбідніших бідні, з найтемніших темні, були наймитами у чужих людей і пасинками в долі.
228
