Та не одурити козакові дівчини! Почула вона серцем гіркую правду, і тихим, безнадійним смутком забреніли останні слова пісні:
Я й садила, я вже й поливала, —
Не приймається.
Брешеш, брешеш, молодий козаче, —
Ти цураєшся.
Стоїть дівчина, схилившись до верби головою, сльози витирає рукавом драної свитини. Стоїть з жалощами в серці, засмучена й обмарена чарівними малюнками давно минулого, давно забутого, вільного й шумливого життя її рідного краю.
А в тихому хуторі зчинилося диво: од сну просипалися люди, виходили з хат здивовані й слухали пісню, що живою силою вривалася з яру на хутір.
Прочинились двері чиєїсь хати, і зчепивши руки на грудях, стояла на порозі біла постать чи дівчини чи молодиці. Місяць світить на білу постать і на хату.
А на краю хутора, од степу спочивав у сінях своєї хати старий дід. І мариться крізь сон дідові, що в сінях над ним бренить струна. Дідові сон сниться, а струна все бренить та й бренить і його будить. І дід прокинувся.
В прочинені двері б'є синім промінням місяць, а по сінях лунає пісня, аж лящить. Вийшов дід із сіней, схилився на тин, та й слухає.
На хуторі тихо та лунко. Все кругом спить, тільки в яру хтось не хоче коритися снові й крає сонне повітря своїм молодим могутнім голосом.
226
