— Тиран! мужик! — заголосила жінка і, закриваючи лице руками, вибігла в другу кімнату.
— Він збожеволів!.. тікаймо, пане Касяненку! — Гордійчук шарахнувся по кімнаті, підбіг до вікна й аж захурчав у кущі. Педагог уже був пригнувся, щоб стрибнути за ним, та Іван Федотович міцно схопив його за комір.
— Ні, голубе, ти то не втечеш од мене! — схопивши за горлянку, він труснув педагогом, як віхтем.
— Довго ви будете жили тягнути з мене? Довго будете розпинати мене?.. Зараз кажи мені, кацапське сміття, потрібні нові слова в нашій літературі? Кажи, а то я з тебе душу витрясу! — Іван Федотович припер Касяненка в куток і так здавив за горло, що тому виперло з лоба очі.
— Бог з вами, земляче, — лагідно промовив переляканий на смерть педагог, — чого ви так схвилювалися? Хіба-ж ви не бачите, що то були жарти. Коли народня мова культивується в літературну, то справді повинні з'являтися нові слова. Так було з російською літературою й инакше бути не може. Про це навіть школярі знають.
Іван Федотович випустив з рук педагога, зітхнув з полегшенням і став витирати хусточкою рясний піт на чолі.
1911.
222
