— Ну да, так конечно… но видите ли… — зам'явся був педагог.
— От бачите! — радо промовив Іван Федотович, — тепер-же скажіть — як-же обійтися без нових слів?
— Как обойтись? — звернувся педагог уже до Гордійчука, — чудак, право, — это должны знать ваши „письменники“, а меня это мало интересует.
— Та ви-ж згодилися, що Шевченкової мови не вистачить для цього, — значить, виходить ясно, що нові слова потрібні? Так, чи як? — приставав до педагога Іван Федотович.
— Представьте себе, — звертаючись через плече Івана Федотовича до Гордійчука, казав Касяненко, — представьте, что какому-нибудь нашему „Матвию“ или „Миколе“ прочли газетную статью на этой „мове“ и сказали…
— Та чого-ж ви мені не хочете сказати, — так, чи ні? — мало не з плачем промовляв Іван Федотович, перехоплюючи погляд Касяненка.
— Нет, я полагаю, что русская речь нашему… — провадив своє педагог, не звертаючи ніякої уваги на Івана Федотовича.
— Так, чи ні? — крикнув на всю хату Іван Федотович у самий рот педагогові, — я вас питаю: так, чи ні?
— В чем дело? — педагог здивовано глянув на Івана Федотовича.
Той знизав плечима й став різати кожне слово:
— Ви згодилися, що Шевченкової мови не вистачить для широкої літератури; я вас питаю: значить, потрібні нові слова?
220
