Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 1 (1927).pdf/220

Цю сторінку схвалено

— Ну, їй-же богу ви міркуєте, як дитина, — розвів руками Іван Федотович, — скільки разів уже…

— Слухайте, Іване Федотовичу! — втерся в розмову Гордійчук, — ви сами бачите, що я теж малорос, люблю рідну мову, а завше казав вам і тепер скажу, що поки не стануть ваші літератори писати мовою Квітки та Шевченка — діла не буде.

Іван Федотович побачив, що не обминути йому старої суперечки про мову. Згадавши останні свої самому собі й своїй жінці обіщання, він рішив узяти себе в руки й при розмові не захоплюватися. „Буду доводити їм цілком спокійно і логично, — думав він, — логика в суперечці — велике діло, логика спокійна, холодна й міцна, як криця“…

— Ну, слухайте сюди, — тихо почав він говорити, звернувшись до педагога.

— Ваню, забув уже? — погрожуючи блимнула на його очима жінка.

— Ось геть, ради бога! — нетерпляче одмахнувся од неї рукою Іван Федотович, — знаю… Слухайте, земляче, — звернувся він знову до педагога, — будемо міркувати спокійно і… цілком логично. Скажіть мені, поклавши на серце руку, чи можна-ж писати, ну хоч газету, мовою Шевченка?

— Полагаю, что можно, — зразу одповів той.

— Ну ви-ж повинні знати, що лексикона Шевченкової мови і взагалі всякої народньої, яка-б не була вона багата, не вистачить на те, щоб писати, скажемо, реферати, наукові статті та инше. Я-ж іще минулий раз ясно довів вам це і ви цілком тоді згодилися зо мною.

 

219