— Глянь, сюди, Ваню: Касяненко з Гордійчуком до нас ідуть, — раденько звернулася до чоловіка Євгенія Калістратівна.
Іван Федотович підійшов до вікна.
— Що за диво — справді до нас! — здивувався він, — а я вже думав, що вони й до віку не заглянуть до мене.
— Слухай-же, Ваню, — промовила Євгенія Калістратівна, — благаю тебе, ради бога, не збивай ти вже бучі за ту свою „мову“, бо знову посваришся; вже й так мало не всі знайомі одцуралися нас через твої вигадки.
— Ні, Женю, будь покійна!.. Самому мені очортіли ті безглузді суперечки, — заспокоював її Іван Федотович, — я добре звірився вже, що нічого доброго з цього не вийде.
Після трьох днів гризні допіру Іван Федотович помирився з жінкою, і в сем'ї знову запанувала згода та тиша.
Іван Федотович почував себе тепер спокійно, хоч трохи й сумно.
— Тепер я сам бачу, що самотою мені нічого не вдіяти, — сказав він щиро, близько сівши коло жінки. — Бути одиноким на все місто свідомим українцем — це треба зовсім отруїти
216
